​Продукт подвійної перегонки

2018-10-05
Назва газети: 
День
Кореспондент: 
Іван Бабенко

Андрій Білоус випустив у Молодому театрі виставу Homo Ferus

Постановка створена за мотивами творів І.Карпенка-Карого, чиї дві п’єси накладені тут одна на одну — «Сто тисяч» і «Наймичка», а головний персонаж є одночасно й Герасимом Калиткою з першої п’єси, і Цокулем з другої.

У підсумку отримується ніби продукт подвійної перегонки — міцний, прозорий, і доза саме така, що від неї в голові прояснюється й світ стає видно до дна.

Що в цій виставі найбільше бісить — так це антракт: тебе немов розбудили серед кошмарного сну, який все-таки хочеться додивитися до кінця без перерви, хоч тобі й страшно.

Доля сироти-наймички Харитини у автора — жахлива, у режисера — жахливіша удвічі. За версією Андрія Білоуса, Харитина виросла серед собак, мов Мауглі, вона і є ота сама Homo Ferus, тобто, «людина здичавіла». Наївна Харитина (Дарина Грачова) хоче олюднитися — на свою голову, бо краще б їй залишатися собакою Найдою...

Оскільки обидві згадані п’єси І.Карпенка-Карого — з сільського побуту, то звично ждеш побачити на сцені соняшники над тинами. А дзуськи! Їх тут немає. Натомість на початку вистави сцену заповнює... дим. Це читається як епіграф, узятий із Т. Шевченка: «Село неначе погоріло, неначе люди подуріли...» Які соняхи? Перед нами — занедбаний бідонвіль, населений алкашами й тубіками, хвойдами, мігрантами й нічними бандитами, дебілами й дегенератами. Ці істоти черпають моделі поведінки не зі «священних джерел народних традицій», як дехто й досі вважає, а з ідіотських телевізійних шоу. Чи не єдиний, хто тут не потворний, а навіть породистий — це сам Герасим (Ернест Ощипок), та й він виявляється вовкулакою-перевертнем.

Важко й згадати, щоб українська класика у нас трактувалась отак проникливо-жорстко — МакДонах би плакав! Це безжальна картина вимирання людського виду і виродження землеробського племені. Мабуть, недарма під час вистави звідкись береться дивно-серйозна думка про те, що мораторій на продаж землі скоро скасується сам собою, бо аборигени вимруть, і хтось, може, саме цього й хоче, бо інакше як можна було допустити те, що тут відбувається?

Ця думка ясно звучить у тебе в голові, але у виставі вона схована глибоко в підтексті. Тут, як і в класичному фільмі жахів, обходяться без моралізаторства й дешевої публіцистики.

Одначе дивовижна річ: спектакль страшний, а при тім відчуваєш якесь захоплення й навіть душевне піднесення від того, настільки все це добре продумано режисером і підхоплено акторами. Ризиковане переплетення двох сюжетних ниток (із двома спробами суїциду в фіналі) ні разу протягом вистави не рветься й не провисає. Актори працюють з тим азартом, що можливий тільки в команді щасливих однодумців. Через те навіть «дрібні» ролі зроблені викінчено і з блиском: Панас (Віталій Бобух), Параска (Руслана Петрякова), Мелашка (Валерія Березовська), Мотря (Олександра Городецька), Невідомий (Дмитро Третьяков), Копач (Іван Потапов), Рухля (Дарія Усупова) та Борух (Мішіко Кобалія).